Перша міська подільська інформаційна корпорація подільська інформаційна корпорація

16 жовтня 11:46

Переглядів:  330

Життя на дотик

Для того, щоб краще зрозуміти, як живеться незрячим у нашому місті, ми вирішили поставити експеримент і провести день із чорною пов’язкою на очах. Того дня я спробувала пересуватися містом, купувати ліки у аптеці та хліб у магазині наосліп.
 
 
До УТОСу ми вирушили вдвох. Пов’язку на очі знайшли вдома. У товаристві нам надали тростинку, а також розповіли про основні проблеми, які чекають незрячу людину у Старокостянтинові на кожному кроці. «Найбільше проблем трапляється у транспорті. Доводиться постійно рахувати зупинки, бо їх не оголошують, а людей запитувати не дуже комфортно», - говорить керівник Старокостянтинівського УТОСу Надія Шахрай.
 
Далі Надія Олександрівна розповідає, що знайти книжки із шрифтом Брайєля у місті практично нереально. Та й багато сліпих його просто не знають. Тому і потреби як такої немає. Щодо покупок у магазині, то нас одразу попередили, що тут можуть трапитись різні казуси із рештою, також часто продавці у магазинах дратуються і не хочуть пояснювати, чи є той чи інший товар. Але чи не найбільшою проблемою, за словами Надії Шахрай, для незрячих людей є дороги та тротуари, а також нерівності на них. «Дуже важка ділянка дороги, яка веде від Костелу до лікарні. Там багато каналізаційних люків, а це велика проблема. Я постійно спотикаюсь, коли йду тією дорогою. А я ж реабілітована, тобто вже звикла до свого стану. Вам же буде набагато важче», - попереджають нас.
 
Послухали ми ці всі застереження і вирішили йти на експеримент вдвох – я з пов’язкою, а Оля – поводирем. Як виявилось вже на перших кроках, це було зовсім незайвим.
 
 
Як тільки я одягнула на очі пов’язку, то потрапила у зовсім інший вимір. Спочатку надзвичайно крутилась голова і втратилось відчуття реальності, потім пройшла адаптація і я потроху змогла рухатись у якомусь невідомомму мені напрямку. Палицею намацуючи дорогу, я втратила відчуття, де тротуар, а де проїжджа частина. Чи не щомиті Оля намагалась відтягнути мене у правильний бік. «Обережно, там дорога, а там калюга», - чи не щохвилини повторювала моя колега. Першим нашим пунктом стала аптека. Як виявилось, дійти до аптеки сліпій людині не так вже і легко. Східці біля аптеки стали неабиякою перепоною. Далі були двері, у яких мене затисло. Потім – каса. Досить довго я намагалась відшукати віконечко. Провізор виявилась дуже ввічливою та чуйною. Чи той мій молодий вік, чи просто співчуття до чужої біди розчулили жінку. Це відчувалось у голосі. Ми купили перекис, а провізор люб’язно віддала мені решту прямо у руку.
 
«Тримайте решту і ваш перекис», - сказала нам жінка у аптеці.
 
Далі був спуск із сходів аптеки, який коштував мені також неабияких зусиль, а потім знову похід по тротуарному бездоріжжю, яке досить часто складає неабияку проблему для зрячої людини, в той час як для незрячої – це ціла катастрофа. Вже за 20 хвилин нашої ходи, яка мені здавалась надзвичайно швидкою, хоча йшли насправді повільно, ноги у мене були наскрізь мокрі, а брюки всі заляпані.  
 
Наступним пунктом нашого призначення стала пошта, де я мала придбати конверт. Знову сходи і намагання їх подолати. Без Оліної допомоги я тут би просто не впоралась. Коли ж нарешті  я намацала двері, то знову ледь не отримала травму, бо вони виявились затяжкими. Біля каси нас швиденнько розрахували. І тут у голосі касира я відчула явне співчуття і розуміння.
 
Далі знову вулиця, де як розповідає Оля, на нас зглядались чи не всі перехожі. Хто зі співчуттям, а хто з цікавістю. Як виявилось, перейти дорогу для незрячої людини теж неабияка складність.  Деякі водії почали виглядати з автомобілів.
 
Ми ж рушили до магазину. Кожна ямка на тротуарі здавалась мені неабияким бар’єром, який потребував величезних зусиль, щоб його подолати. Кожен метр дороги забирав багато фізичних та моральних сил. За якусь годину ходи з палицею я страшенно втомилась. Але попереду  був магазин. Ми зайшли купити булочку. І тут нас зустріли із співчуттям. «У нас є плетенка, а ще свіжі сухарики», - люб’язно сказала продавець. Я простягла гроші і мені в руки дали решту та плетенку. Знову зусилля і незграбні рухи. Мені і тут знадобилась допомога Олі, бо все втримати у руках було важко – палиця, решта і булка, а ще відсутність зору викликали у мене повне сум’яття. Але моя колега швидко зорієнтувалась. Далі вкоотре були двері. Як важко йти у двері, яких ти не бачиш. І знову сходи! Якби не Оля, я би вже, напевно, разів з десять впала на тих сходах біля магазину. «Добре, хоч не зима», - мимохіть промайнула думка. Але треба йти, йти у повній темряві.
 
Далі автобусна зупинка. «Ой! Автобус якраз їде»,- почула я від Олі. Обережно йдемо, але, незважаючи на це, я підвернула ногу. Автобус вже мав від’їжджати, але нас помітили і почекали. Заходимо до автобуса. Мені одразу хтось допоміг сісти. А Оля розрахувалась за проїзд. Цікаво, що кондуктор бачила, що я в пов’язці, але за посвідчення не перепитала. Решту віддала Олі. Їдемо. Тут я зовсім дезорієнтувалась. Зупинки рахувати ще не навчилась, тож після декількох хвилин їзди почала хвилюватись.
 
 
Вже не вірилось, що коли-небудь ця поїздка скінчиться. Довкола перемовлялись люди, я якось внутрішньо відчувала їхні погляди. Було дещо незручно та неприємно привертати до себе увагу оточуючих.
 
«Це давно вона вже не бачить? Моя дружина вже три роки лежить незряча. Добре, що ця ще хоч ходить»,- почав розмову із моєю колежанкою якийсь чоловік у автобусі. Але в цей час Оля мені сказала, що вже пора виходити. Це виявилось для мене теж не надто легко. Але люди розступилися і Олін співрозмовник допоміг мені зійти.
 
Попереду були знову важкі метри дороги і тротуару.  Вкотре хвилини здавалися вічністю. Ми вже були майже біля редакції, а мене переслідувало відчуття, що ця дорога у темряві ніколи не скінчиться.
 
Я вже майже не витримую. Довго мацаю ручку на дверях у редакцію. Як все ж таки нелегко жити у темряві. Я вже просто мрію про те, щоб зняти пов’язку. А коли знімаю, то світ довкола здається надзвичайно яскравим, декілька хвилин не можу прийти до тями, світло ріже очі.
 
«Як же я рада всіх вас бачити! Для мене це, нарешті, скінчилось», - говорю колегам.
 
До речі, як розповіли нам в УТОСі, в Старокостянтинові мешкає близько 40 сліпих людей, але це тільки ті, хто зареєстрований у товаристві. Насправді ж незрячих у нашому місті значно більше. Ми часом забуваємо, що поруч з нами щодня ходять ці люди, яким кожен крок дається значно складніше, ніж нам, і яким дійсно важко ходити розбитими вулицями чи непристосованими пішоходними переходами, купувати щось у магазинах, відвідувати лікарню чи інші заклади.
 
Провівши день із чорною пов’язкою, я відчула, як складно жити цим людям у нашому суспільстві, сприймаючи світ на дотик та на звук. 
 
Ірина Рожок-Капранова

Для того, щоб прокоментувати, авторизируйтесь на сайті
Правила коментування