Перша міська подільська інформаційна корпорація подільська інформаційна корпорація

14 вересня 22:27

Переглядів:  507

Воїни світла

 

Рубінові друзки, сонця-зорі,

Вичахнуть до скалки в самому ядрі.

Гайда в небо, брате, ти, сестро, теж!..

Золоті агати, темінь без меж.

Тішмося молотом в дужій руці!

Водоспад, молодість - в бистрій ріці.

Бий, барабане,- Пам! Пам!

Друзі! Барикади! Шум! Гам!

Воїни світла, воїни добра -

Вірна варта літа, літо - їх пора.

Добре добирай воїнів світанку -

Джа Растафарай б'ються до останку!

(переклад Богдана Стельмаха)

 

 

Як під час війни народжується нове покоління українців. Воїни Світла. Вони живуть на стороні правди. У їхніх очах доброта і правда. А їхні душі і руки стерті в кров від щоденної праці для людей.

Чи є надія? Надія завжди є! Все тому що вони вірять у слова Вацлава Гавела: "Правда переможе брехню!"

Кіборг, священник, волонтер, лікар реанімації вже сьогодні змінюють країну. Змінюють її у маленькому містечку на Хмельниччині. Тому що вірять, що зміни потрібно розпочинати з малого.

 

Кіборг із добрими очима

 

Андрій Казмирчук до того як стати кіборгом працював на звичайній роботі, з якої ввчерері повертався до своєї сім`ї. "Як тільки почалась війна, для себе вирішив - не можу залишатись осторонь. І пішов..." - згадує Андрій.
 
У Старокостянтинів повернувся вже після того, як Донецького аеропорту не стало.
 
Про пекло згадувати важко... 
 
-Чи здолає правда? - посміхається Андрій і перепитує. - Звісно! Але для цього потрібно докласти чимало зусиль. Ніхто не може сказати, коли, але це неодмінно станеться!
 
Чесних і справедливих людей шанують будь-де, а особливо у армії, на війні. Щоб там не говорили цинічні філософи сучасності, а світ ще й досі тримається на ЧЕСТІ та ВІДВАЗІ. 
 
Кіборг Андрій не говорить про ці якості, він просто несе їх у собі. Його риси обличчя, манера говорити і навіть думати говорять про це навіть незнайомим людям. Його щирі і добрі очі одразу стають колючими, як у повітрі виринає слово "компроміс". 
 
Манера говорити у нього дещо армійська:
 
- Потім я звідти вийшов власними ногами. Досі дивуюсь, як я звідти вийшов. Це точно Янгол-охоронець. За ці дні ми пройшли всі кола пекла, ми були в обій­­мах смерті... Третя бригада взагалі не мала туди заходити. В той час, коли їхні товариші помирали, вони готувались на ротацію. Вантажили килими та холодильники з телевізорами. Нам сказали, що, окрім нас, туди нема кому їхати. Тому командир бригади попросив нас поїхати в аеропорт на підмогу та протриматися 2-3 доби до початку повномасштабної операції . Ми розуміли, куди ми їдемо. Але десант своїх не кидає.
 
А далі знову довга розповідь про Арепорт. Бо ж болить досі, болить попри час, о вже минув...
 
-  Коли ви зрозуміли, що кінець вже близько?
 
-  19 січня ми назбирали дощової води у горня і розвели вогнище, щоб випити чаю. Але не встиг закипіти чай, як три поверхи будівлі знесло, як картковий будиночок. Залишився великий котлован. Ми були під відкритим небом. Хлопці були поламані-побиті.  
 
Я дізнаюсь для себе багато нового про рівеь витривалості людини. Виявляється, в критичних умовах людина може витримати нестерпний біль.
 
Вченими доведено, що під впливом різних емоцій і залежно від загального фізичного стану організму больовий поріг одного і тієї ж людини може мати різні значення. А коли вдома чекають рідні, коли приходить СМС:  "Тато! Я тебе люблю!", витримати можна все... Все, крім бетонних плит Аеропорту і БАЙДУЖОСТІ генералів.
 
- Ви вірите в дива?
 
Повертаємось до реальності, хоча б мало бути навпаки.
 
- Тут справа не в дивах. Ми просили про допомогу. І якби ті десять танків, які стояли зовсім поруч, виїхали, то ми могли б звідти вийти пішки", - переконує військовий і говорить, що двох кілометрах від Водяного (поблизу аеропорту) у посадці стояли близько 20 танків, 20 БМП, гаубіци. Ніхто нікуди не збирався їхати.
 
Брехня і зрада. Про це говорили і по телебаченню, писала преса, але нікого не покарали. Хоча ціною цій зраді було не одне життя.
 
Хлопців просто злили і поховали під плитами Аеропорту. НАКАЗ - іноді звучить як ВИРОК.
 
- А як зустрів вас мирний Старокостянтинів?
 
- Коли повертаєшся сюди, то розумієш, що люди тут живуть мирним життям і часто не розуміють, наскільки це важко. Більшості наплювати, що ми там робили чи робимо.
 
Життя на території мирної України переважно страшне своєю байдужістю. Коли зовсім поруч гинуть люди, у сусідньому місті запускають фейєрверки та гуляють весілля. Це важко зрозуміти для того, хто побував у пеклі, але більшість не була. 
 
- І краще, щоб ніколи не побувала...
 
Попри нерозуміння, Андрій продовжує свою "боротьбу" тепер у мирному Старокостянтинові, боротьбу за ПРАВДУ, за скривджених та принижених. Роботи у цьому напрямку для Кіборга чимало...
 

Я тут зустрів щирих, добрих людей...

Лікувати знедолені душі - місія отця Юрія, яку він для себе визначив досить давно. 

Молодий священик з 2005 року служить на території Старокостянтинова. За цей час отець Юрій знайшов у нашому місті чимало прихильників, які поважають його за терпимість та мудрість. 
 
З отцем церкви Святої Ольги можна спілкуватись годинами, зовсім не відчуваючи плину часу. Будь-які теми - світські і церковні хвилюють цього священика-інтелектуала. 
 
Його добрий голос та відверте серце вселяю надію і віру з першого слова і з першої хвилини знайомства. 
 
До Старокостянтинова він потрапив саме в той час, коли місто переживало свій найбільший духовний занепад. Ще й сьогодні у місті славетного князя Острозького відчувається значний брак духовності та людяності, як наслідок чиновницького свавілля минулого десятиріччя.
 
Отець Юрій вірить, що це можливо подолати, як можливо загоїти зранені брехнею та ненавистю людські душі: любов`ю, гідним прикладом та вірою. 
 
Якою б темною не була б сьогодні ніч, завтра нас неодмінно чекає ясний світанок. 
 
- Дива? Дива відбуваються щодня. - Ніби читаюч мої думки, говорить священик.
 
Сьогодні у церкві особливо людяно. Кожен хоче поспілкуватись з настоятелем. Отець Юрій не оминає нікого із прихожан. "Вірте! Добро переможе", - невтомно повторює священик.
 
- Сьогодні ми всі переживаємо війну. Які би ви поради дали нам, людям, які живуть у тилу. Як нам потрібно жити, щоб ці смерті не були марними?
 
- Якщо говорити, як нам жити і якими нам потрібно бути, - то кожен живе, як хоче сам. Кожен будівничий свого життя. Кожен мафє якісь свої пріоритети, цінності і свій світогляд. Тому не можемо когось дорослого вчити, як жити. Але можемо нагадати, що ми несемо відповідальність за своє життя і за свою державу. Нам варто усвідомлювати, яку величезну ціну платить наш народ. ЦІНУ ВАРТІСТЮ У ЖИТТЯ! Що може бути дорожчим.
 
У нашу розмову закрадається тиша. Дійсно, мудрі слова молодого патріота-священика з маленького провінційного містечка. Невже нас ніхто не чує? - зринає у моїй голові думка. І тому ще раз перепитую:
 
- Отож, як ми маємо жити у час, коли в нашому домі війна?
 
- Коли мені доводилось пояснювати маленьким дітям, чому в нас зараз іде війна, то я десь підібрав досить вдалі слова: «У нас війна почалась тому, що було дуже багато людей, котрі не любили Україну». Думаю, що якраз у цьому нам потрібно змагатись, щоб ми її  більше любили і цінували. Це наша земля, це наша Батьківщина, тут ростуть наші діти. Тому, я вважаю, що якраз це має виховуватись і в школі, і в церкві і саме головне – у сім'ї.
 
- Але ж на практиці виходить інакше. Як ви це пояснюєте?
 
- Десь в Інтернеті мені побачився такий вислів: «Вибачте за тимчасові незручності, ми міняємо Україну. Якщо зараз запитати в суспільства: «Будемо змінювати країну? Так, міняємо. А хто готовий розпочати зміни із себе самого? І зразу всі будуть відходити розчаровані, бо так звикли жити, ніхто не хоче відчуття дискомфорту. Кожну зміну потрібно починати  з себе, бо ми і є та сама країна. Саме головне наше покликання – бути ЛЮДИНОЮ! Там, де ти живеш, де працюєш… Візьмемо до уваги хлопців, які повертаються із фронту. Чому вони так психічно і морально травмовані? Тому що вони бачили жахіття, які вони до цього часу не бачили. Розповідають, що їх було двадцять чоловік, тут накриває градом, лишається двоє живих. А решта – на шматки. Людина не є покликана бути вбивцею і вбивати собі подібних. Це є наслідком гріха, що зіпсував людську природу. Тому їм так важко це переживається.
 
Часом під час спілкування з мудрими людьми мені хочеться знову стати маленькою. І як колись підбігти до батька, який все знає і почути у відповідь: "Все буде добре! Точно-преточно!" Тому продовжую запитувати і хочу-таки отримати рецепт щастя чи навіть дива...
 
- Але ж ви вірите у зміни. Коли вони настануть?
 
- Ми є істоти суспільні. Це означає, що ми одне одному служимо. Ви мені служите. Ви пишете газету, я з цієї газети щось черпаю чи нового пізнаю. Це ваша робота. Я на своєму місці служу для суспільства. І так будь-хто. Якщо ми це будемо робити якнайкраще, і чесно, і справедливо, тоді можна поміняти все навкруги... Це моя перша парафія. І перше, в чому я себе переконав, мені ніхто нічого не винен. Не мусить для мене щось робити. Не мусить до церкви ходити. Ніхто не мусить допомагати будувати. Ось у якийсь такий спосіб я починав парафіяльний фундамент. І люди це оцінили. І багато людей, прийшовши,  побачили, що тут не вимагають, не нав`язують, не маніпулюють. І вони потягнулись. Я тут зустрів щирих, добрих людей… 
 
 

Парамедик-самоучка 

 
Щоб стати Воїном Світла не обов`язкво на відмінно вчитись у школі,  не обов`зково закінчувати університети та писати дисертації. Можна просто мати щире серце та добро у душі. А вже на фронті, у самому гирлі пекла здобути фах парамедика.
 
Микола Кустов, або просто Пума ось вже понад рік є волонтером у зоні АТО, сотні життів врятував він на старенькій швидкій.
 
У Старокостянтинові на Миколу чекають двоє дітей, які із захопленням розповідають про те, що їхній тато рятує життя людей на війні.
 
А починалось у Миколи все ще з Майдану. А потім війна - і успішний молодий чоловік кинув все і почав займатися волонтерством.
 
- Організовували різноманітні акції, збирали продукти для хлопців на війні. Але потім не зміг залишатись у мирному Києві і сам поїхав на схід. А там було всяке... Запам`ятався момент, коли вони з захопленої терористами території вивозили наших хлопців двохсотих. В новинах показали про те, що вивезли до десяти людей, але «забули» сказати про те, що там сотні залишились гнити просто неба. Нам сепари самі казали: забирайте своїх хлопців. Їх же звірі дикі розгризають. Але нікому вони, ці люди, які віддали життя за нас з вами, врешті-решт лишаються непотрібними.
 
А я тим часом запитую живого сміливця, чи не обстрілювали їх.
 
- Було різне. Але я живий. Бувало, що їхали в самісіньке пекло, але про це навіть згадувати не хочеться.
 
Миколі ще немає тридцяти років. У Старокостянтинові Колю з війни щодня чекає мама. Багато чого про своє життя на війні Микола просто не розповідає.
 
Виглядає він ще молодше свого віку.
 
- Навчився всього там. Там життя навчило. Зараз я фельдшер і водій в одному обличчі. Їхні там на сході швидкі не всюди хочуть їхати. От люди часом і змушені просто залишатись помирати там, бо не мають змоги отримати медичну допомогу.
 
Взагалі про своє сьогоднішнє заняття Микола розповідає досить неохоче і скромно.
 
- Пішов туди, бо так треба було. Не хочу ніколи, щоб мої діти бачили цю війну у своїй домівці, і буду там доти, доки не переможемо.
 
Під час нашої розмови обличчя Миколи особливо помітно змінюється, коли він починає розповідати про своїх поплічників на цій війні.
 
- Ви собі не уявляєте, скільки гарних людей, які там допомагають. Це і чоловіки, і жінки, і дуже молоді хлопці. ЦІ люди готові ризикувати своїм життям, аби тільки війна не прийшла у їхні міста, села.
 
На питання, чому не йде служити, відповідає коротко, тому що волонтером він сам собі господар і має право приймати рішення, а не слідувати наказам, які дуже часто, на думку хлопця, є необґрунтованими.
 
- Так я можу зробити набагато більше людям, які потребують моєї допомоги. А в іншому випадку мене можуть кудись не пустити.
 
Розмова добігає до завершення. Запитую Миколу про мрії. Звичайно ж. Які сьогодні можуть бути мрії у молодих успішних людей? Дуже прості і водночас надскладні, щоб нарешті закінчилась війна.
А ще в Миколи є своя особлива мрія – він хоче на Трухановому острові під Києвом організувати табір для дітлахів зі сходу.
 
- Насправді, це велика трагедія - війна. А особливо страшно бачити маленьких дітей. Вони ж зовсім ні в чому не винні. Ми часто разом з українськими військовими відвідуємо інтернати там. Ці дітки нам довіряють і завжди нас чекають... Діти мають зростати у мирі та любові. А рано чи пізно правда має неодмінно перемогти.

 

Надія є зажди!

 

Павло Іванович - так кличуть молодого лікаря-анестезіолга і колеги-лікарі, і пацієнти. Павлові Іановичу 30 років. Він разом з млодою дружиною, теж лікарем, свідомо приїхав до провінційного містечка, щоб рятувати людей. Молоди фахівець мав значно кращі пропозиції для блискучої кар`єри, але обрав Старокостянтинів.

"Екстріму захотілось", - любить віджартовуватись молодий лікар.

Хоча насправді захотілось спробувати знайти свою місію у порятунку людей в провінції.
 
Якщо у столиці, порівнюючи з районами, є все, то тут багато про що лікарі можуть тільки мріяти. І мріють...
 
- Дуже хочеться новітньої апаратури. Хоча за мірками маленьких містечок, у нашій лікарні непогані умови. Але лікарі завжди прагнуть більшого... Бо з кращим обладнанням вдасться врятувати більше людей.
 
Лікар завжди повинен бути трохи мрійником. А ще - чародієм. Принаймні саме такими очима дивляться родичі пацієнтів на Павла Івановича, коли той виходить з реанімації.
 
- Ми не маємо права забирати у рідних надію. А надія є завжди, поки людина ще здатна боротись.
Сьогодні у реанімації більш-менш спокійно. Два ліжка з шести - вільні. Ми розмовляємо, таке тут трапляється не надто часто. 
 
- Буває тут різне... І дива також. 
 
- А у Бога ви вірите?
 
- Ті, хто працює у реанімації не можуть не вірити в Бога. Робота тут така. Смерть завжди стоїть за плечима. До цього ніколи не звикнеш.
Найстрашніше ж для лікаря втрачати пацієнта, за якого боровся. А ще з найстрашнішого - це смерть дитини. І розуміння того, що вдіяти ти нічого не можеш.
 
- Лікарі не всі витримують таку роботу. Іноді найсильніших бере розпач. Дуже важко втрачати когось і забирати в когось надію на одужання. Лікарі ж такі самі люди. Ми маємо право на сум і сльози.
 
Ми виходимо з лікарем на вулицю. Його добрі очі стають сумними. В цю мить здається, що Павло Іванович згадує тих людей, які померли у нього на руках. Лікар запалює цигарку. Розмова стає занадто важкою.
 
- Лікарі не завжди всесильні. Але ми робимо все від нас залежне. І дуже неприємно, коли всіх лікарів ставлять під одну планку. Говорять про нас: хабарники, непрофесонали. Всі люди різні і кожен має свої цінності. Хтось на перш місце ставить матеріальне, а хтось духовне. 
 
Реанімація - це таке віділення, де немає планових хворих. Тут не можна нічого прогнозувати. Часто сюди потрапляють люди, прізвища яких ми дізнаємось лише згодом. Бувають і безхатьки. 
 
- І ми всіх лікуємо, всіх намагаємось врятувати. 
 
Обличчя лікаря стає веселим. Напевно, згадав щось позитивне із своєї практики.
 
- Є такий анекдот. Лікар-терапевт думає як правильно записати хворобу. Лікар-хірург думає як правильно прооперувати хворого. І лише лікар-аестезіолог думає, як зробити, щоб пацієнт вижив.
Павло Іванович трохи відволікся від похмурих тем. В цей самий момент дзвонить телефон. 
 
- Візьму з вашого дозволу.
 
Бере слухавку.
 
- Так робіть, як я записав у картці. Все має бути добре... Потрібен час.
 
В реанімації бувають і веселі моменти. Часом пацієти кумедні потрапляють сюди, часом родичі не дають засумувати.
 
- Одного дня до приймального відділення приїхали хлопець з дівчиною з повним пакетом лікав. Кажуть: "Ми все вичитали в Інтернеті, як лікуватись. Тільки вколоти не можемо. То вколіть нам, будь ласка". 
 
Ось так лікувати у нас вміють всі...
 
Ми знову заходимо у відділення. Під реанімацією сидять відвідувачі. На очах жінок помітні сліди сліз. На обличчях розпач. На вулиці ніч.
"Все буде добре. Ось побачите!" - підбадьорює їх Павло Іванович.
 
Лікар зникає за білими дверима, які ведуть до тунелю, в кінці якого не завжди світло. Зникає, щоб знову рятувати життя...
 
 
"Вам не потрібна ніяка магія, щоб змінити цей світ. Все, що вам потрібо, щоб зробити світ кращим, вже знаходиться всередині вас - це те, що примушує вас прагнути кращого", - переконує відома письменниця сучасності Джоан Роулінг. І Воїни Світла з маленького Старокостянтинова щодня підтверджують ці слова власним прикладом. 
 
 

Ірина Рожок-Капранова

 
 

Для того, щоб прокоментувати, авторизируйтесь на сайті
Правила коментування